Зарічний суд міста Суми встановив факт  його загибелі під час  виконання службових обов’язків через... довгі чотири роки.

Трагічність долі Андрія Тарасенка  не тільки в його передчасній загибелі, на яку, на жаль,  нерідко приречені віддані своїй справі й захоплені нею   люди, а ще й у тому, що інформація про його смерть подавалася у місцевих мас-медіа упереджено, однобоко, за горезвісним принципом дилетантів :“збреши – і тобі повірять”. Однак усупереч твердженню, що  брехнею світ пройдеш, та  назад не повернешся, в даному випадку є шанс, повернення до показу  реальних подій у їх істинному світлі. Є рішення суду, є судова справа, є, зрештою, моральний обов”язок ЗМІ реабілітувати себ, доки це не зробить ще один суд, вже над ними.

Жителі обласного центру  і досі пам’ятають ту шокуючу історію, коли влітку 2002 року на вулиці Пролетарській було вбито п’ятеро сумчан. Чотири жінки і один чоловік – працівник органів внутрішніх справ. Містом відразу поповзли чутки. Чомусь найбільше в засобах масової інформації, особливо у місцевих, та й не тільки, газетах „смакувалася” версія про буцімто можливе „кришування” співробітником УБОЗу фірми, яка відправляла дівчат за кордон. Бездоказові   версії поширювалися містом, обростали  чутками. І якось відразу всі забули  про презумпцію невинності. Дійшло до того, що не чекаючи рішення суду, дехто сам виносив вирок. У цій заплутаній історії поставити крапку зміг тільки час.

„Перший злочин він розкрив ще у шість років”

Більше всього у цій трагічній історії дісталося батькам. І не тільки тому, що довелося пережити раптову смерть своєї дитини. Страшніше було чути обвинувачування, які деякі сумчани висловлювали просто у вічі. Дійсно, людська жорстокість не має меж.

Як згадують сьогодні Володимир Олексійович та Галина Дмитрівна Тарасенки, все життя вони вчили Андрія жити чесно. І майже з самого дитинства він вже знав, що буде працювати у міліції. А свій перший злочин маленький Андрій розкрив ще у шість років. Влітку, коли за руку з дідусем гуляв містом, побачив, як якийсь чоловік відштовхнув міліціонера, сів на мотоцикла, і швидко поїхав. Потім виявилося, це був злочинець, який втікав після вчиненого злочину. Поки розгублені дорослі думали, що робити, маленький хлопчина ретельно запам’ятовував номер мотоцикла. На щастя, цифри тоді вже знав. Потім саме його свідчення і допомогли швидко затримати злодія.

З батьківського благословення син і вступив спочатку до училища МВС, а потім – у Академію внутрішніх справ. Поступало до Чернігівського училища міліції разом з Андрієм  ще троє його друзів. До вступу готувалися разом, під батьковим керівництвом. Адже на той час він , викладач, читав  саме там  „оперативно – розшукову діяльність”. Усі четверо друзів успішно пройшли іспити і були зараховані до учбового закладу.

Навчання у Чернігівському училищі давалося Андрію нелегко. В тому сенсі, що батько, який читав саме у нього,  ставився до сина дуже  вимогливо, навіть прискіпливо. Більше  за всіх вимагав на заняттях, ставив “двійки”, не дозволяв зайвий раз виходити з казарми додому. Хоча жили Тарасенки метрів за 300 від училища. Володимир Олексійович дуже не хотів, щоб хтось казав, що Андрій  - „батьківський синок”. „Всі йдуть картоплю чистити – і він йде. Всі йдуть у спільну лазню – і він йде.”

У родині, саме коли Андрій вступив до училища міліції, народився його брат – Богдан. Молодий курсант у короткі  часи „свободи” завжди “вигулював” свого молодшого у колясці. Як згадує Галина Дмитрівна, інколи вона навіть починала хвилюватися – де можна взимку гуляти по 3 години? А Андрій завжди так намагався хоч чимось допомогти матері, дати її час на відпочинок. Мати і зараз зі сльозами на очах згадує першу зарплату свого старшого сина. Більшу її частину він витратив на іграшки та цукерки для молодшого Богдана. Різниця між братами була 17 років.

„На ньому „мигалок” не було”

У 1995 році родина Тарасенків переїхала до Сум. Батькові запропонували місце заступника начальника відділу обласного УБОП, а син пішов працювати у „легендарну шестірку ” оперуповноваженим у відділ по боротьбі з бандитизмом. У цьому ж році він  вступає у Київську Академію внутрішніх справ, де провчився три роки. Роки навчання, згадують батьки, були важкими. Та що казати, всі ми пам’ятаємо ті часи, коли не платили  навіть зарплат. Мізерними були стипендії. Все, що батьки давали з дому, разом із друзями з’їдалося  буквально за день. А далі – як і всі студенти, сало без хліба.

Коли Андрій Тарасенко у 1998 році у званні старшого лейтенанта повернувся до Сумського УБОПа,  його було направлено  працювати у відділ по боротьбі з міжнародними ОЗУ УБОЗу УМВС в Сумській області.

„Ті роки були для нашого відділу найкращими, – згадує сьогодні Валерій Петрічіц, начальник відділу по боротьбі з міжнародними ОЗУ УБОЗ УМВС України в Сумській області. Всі були молодими, з таким азартом ставилися до роботи, ніби  вона була для нас сенсом життя. Крім усього  Андрій мав справжній талант опера. Одного разу отримали ми інформацію, що у Суми приїхав авторитет з Черкас – Мустафін. Ми удвох з Андрієм пішли до нього на квартиру. Зайшли, поговорили, запропонували йому піти з нами. А він топчеться  поблизу ліжка, де стоїть така справжня зековська табуретка. І таке враження, що він намагається щось зробити і ніяк не вирішить. Андрій як щось таке відчув, відвів його вбік, перевернув табуретку – а там прикріплений скотчем пістолет -  уже з патроном. Ще секунда – і було б з нас два трупа”.

Багато фактів про високий професіоналізм колеги довідалася я і від Руслана Шелехова, та інших співробітників цього відділу.

Вони згадують, що Андрію завжди „фартило”. У нього був , за їх словами, талант від Бога. Цей талант – напрочуд рідкісний: перевтілення. Лейтенант міліції Андрій Тарасенко виконував важку справу так, нібито грав у цікаву гру і отримував від цього задоволення. Злочинці сприймали його “ за свого”.  Якось, пригадували друзі,   після відрядження, втомлений і неголений, Андрій повертався через ринок додому. До нього підійшов чоловік і запропонував купити патрони. Андрій каже, що йому потрібно багато. Той зрадів, повів до себе. Ось так, на рівному місці, на горищі приватного будинку   в Сумах знайшли тоді цілий військовий арсенал.

Такі ситуації, коли треба було забувати про себе і захищати звичайних людей, траплялися з молодим опером часто. Одного разу на вулиці Соборній прямо на нього біг злочинець з викраденим рулоном тканини -  затримав. Іншого разу повертався з обіду на роботу, попереду йшла молода жінка. Раптом на неї накинувся хлопець, зірвав золотий ланцюжок і почав тікати. Але не далеко, тому що Андрій його швидко догнав і доставив до міліції.

Андрій Тарасенко був не просто класним, “фартовим” опером. Він, окрім таланту перевтілення, був красивим, артистичним і, головне,   знаючим свою справу,  фахівцем, блискучим  практиком А особистості яскраві, неординарні, у нашому хворому передовсім  на заздрість і сірість суспільстві, незручні для багатьох.

„Мамо, я буду генералом”

Мати запам’ятала свого сина щасливим. Коли вони разом з молодою дружиною Оксаною їхали на море, то він дуже радів. По – перше, буквально днями він пройшов атестацію і йому давали звання майора. По – друге, на роботі все складалося досить успішно. „Мамо, якщо я завершу цю справу, мені потрібно давати генерала”. Але не встиг...

Сьогодні, коли я пишу цей матеріал, переді мною лежать ксерокопії усіх газетних статей чотирирічної давнини, які писали про вбивство на Пролетарській. З усіма подробицями, “схемами”, “версіями” та гучними звинувачуваннями. З вироками, які виносилися, не дочекавшись рішення суду. За всі ці довгі чотири роки суди були тричі. Перший – у 2003 році, визнав Іваненко винним у вбивстві пятох чоловік та призначив міру покарання – довічне ув’язнення. Другий – у грудні 2005 року, встановив, що Іваненко, крім цього, з 2001 року, після чергової відсідки, створив злочинну групу. На території області вона займалася розбійними нападами, пограбуваннями та катуваннями людей. І тільки арешт організатора поставив крапку у цієї низці кривавих злочинів.

Останній суд по цієї справі був у травні 2006 року. Дослідивши матеріали кримінальної справи, стосовно вбивці - Іваненка, за скоєння цього жахливого злочину, а також ті додаткові докази, які збиралися протягом чотирьох років, суд встановив, що дійсно, Андрій Тарасенко загинув під час виконання службових обов’язків.

...Кажуть, що запізніла правда – страшніша за брехню.  А ще в народі кажуть, що Бог із земного шляху забирає кращих надто  рано... Та якщо ми не вправі повернути життя Андрію Тарасенку і його молодій,  не розквітлій родині, то повернути  його чесне ім’я –  наш обов’язок. Сумська міліція назавжди  втратила  талановитого опера, але все стає на круги своя.  Він повертається до нас, хай лише і в рядкові на постаменті. Андрій Тарасенко для багатьох своїх товаришів  лишається назавше взірцем відданості мрії, професіоналізму, вірності ідеалам добра.

Галина Кожедубова

ЦЗГ УМВС України в Сумській області

ГУРЕНКО КОСТЯНТИН ВІКТОРОВИЧ

(27.09.1979 р.н.- 12.02.2002 р. загинув)

Костянтин народився і виріс у Харкові, навчався у музичному училищі. Але бажання стати правоохоронцем узяло гору. Заради цього повернувся вчитися до загальноосвітньої середньої школи. А отримавши атестат, протягом року працював слюсарем в автогосподарстві Національного університету внутрішніх справ і весь час напружено готувався до вступних іспитів. Отож, Костянтин був по справжньому щасливим, коли успішно склавши їх, нарешті став курсантом вузу.

І ось він – Костянтин Гуренко, - молодий фахівець-юрист у новенькій лейтенантській формі прибув до місця призначення – Тростянецького РВ УМВС України в Сумській області, де розпочав службу на посаді слідчого. Робота відразу захопила і хоч доводилося інколи нелегко, юнак вперто опановував професію.

11 лютого 2002 року о 21 годині,  після чергування в слідчо-оперативній групі Костянтин повернувся на квартиру, яку наймали зі своїм товаришем по навчанню, а тепер роботі, Віталієм Костіним. Разом із ним наступного дня планували перебратися в інше помешкання – тож заходилися заздалегідь складати речі, аби зранку, не гаючи часу на збори, бігти до райвідділу.

Коли все було готове,  вирішили повечеряти у сусідньому кафе „Ювілейне”. Друзі влаштувалися за вільним столиком, замовили вечерю.

Люди спокійно сиділи за столиками, дехто танцював. І тільки один хлопець на ім’я Андрій із компанії солдата, що приїхав у відпуску, весь час бешкетував – то несамовито кричав, то зачіпляв руками танцюючих. Ненавмисне він ударив по обличчю чоловіка з іншої компанії. Костянтин Гуренко, хоч і був у цивільному, однак вважав за службовий обов’язок зробити зауваження правопорушнику. Всі начебто швидко заспокоїлись, тим більше, що дізнались, що Костянтин міліціонер. Весела компанія солдата почала залишати кафе. Їх також попередив бармен, щоб не хуліганили на вулиці.

Але саме на вулиці, куди вийшов і Костянтин, збуджений Андрій підійшов до нього з’ясовувати стосунки… Хуліган чинив “розбірку” за підтримки своєї компанії, проте лейтенант міліції Гуренко не відступив, хоча був на ту пору сам (його товариш Віталій Костін затримався в кав’ярні з дівчиною). Костянтина збили з ніг, били лежачого ногами по голові. Коли той знепритомнів, витягли з кишені посвідчення працівника міліції і всі гроші, що знайшли – усього сім гривень…

Наступного дня лейтенант міліції Костянтин Гуренко в райвідділ не з’явився. На пошук слідчого були задіяні всі сили райвідділу. Залишалася ще надія, що Костянтин, можливо, поїхав до Харкова, де проживають його батьки. Однак, на жаль, там його не бачили. На третій день пошуку Гуренка знайшли… під кригою озера міського парку з численними травмами голови.

Незабаром було виявлено вбивцю та його помічників. Як пояснював затриманий, його роздратувало, що “мент” заважав йому веселитись, ось той і вдався до бійки, а потім вбивства…

ДМИТРЕНКО АНДРІЙ ЮРІЙОВИЧ

(23.05.1973 р.н.- 21.10.2001р. загинув)

Дощ йшов  з самого ранку.  Але всі, хто прийшов на кладовище його просто не помічали. Великі краплини глухо бубоніли о труну. Ховали Андрія Дмитренка. Здавалось само небо тужить, тужить разом з батьками,  дружиною, маленьким сином...

Ще декілька днів тому  міліціонер  по охороні кредитно-фінансових установ батальону міліції ВДСО при Сумському МВ УМВС старший сержант міліції Андрій Дмитренко  був на інструктажі серед своїх хлопців. Отримавши зброю та спецзнаряддя, Андрій заступив на службу до однієї з банківських установ  обласного центру. Того вихідного дня в банку знаходились тільки він та касирка обмінного пункту. Пролунав дзвінок, який попереджав про прихід клієнта, і Андрій підійшов до дверей. Касир якраз відмикала двері до обмінного пункту як пролунав постріл. Жінка інстинктивно відступила до стіни, сховалась під стіл і натинула кнопку тривожної сигналізації. В цей час вбивця вже вибігав з приміщення банку, стискуючи в руках табельну зброю вбитого міліціонера та гроші. Скривавлене тіло Андрія залишилося перед дверима банку, начеб-то після смерті він продовжував знаходитись на посту.

Вбивця – зухвалий нелюдь, як потім з’ясувалося,  мав досвід військового найманця. Все розрахувавши, був впевненим, що матиме зброю та гроші, а ціна за все це - життя людини - для нього нічого не значила.

Потім ця зброя буде вилучена у вбивці під час спроби незаконного перетину кордону. Ще декілька співробітників прикордонних служб Словеніі отримають поранення, в тому числі і смертельні, перш ніж назавжди зупинять самого злочинця. Але це буде потім. Старенька мати Андрія, хворий батько, що вже декілька років не встає з ліжка, зовсім не бажали смерті вбивці їх сина, адже в нього теж залишились дружина та діти. Про що думає літня жінка, коли молить Господа за упокій душі своєї дитини, свого сина, який назавжди для неї буде 28-річним ? Життєва мудрість цих  людей говорить їм, що кожен приходить в це життя за своїм призначенням. Яким воно повинно бути?...Врятовано життя  жінки-касира, життя її майбутніх  дітей. Онук Костик через усе життя пронесе добру пам’ять про свого батька і його діти, його онуки  завжди будуть рівнятись у своїх  вчинках на  Андрія. Хіба цього мало? Але чому ж так болить материнське серце?

...здається, що чоловіки не плачуть, але тоді під час прощання з  Андрієм , його товариші не соромились своїх сльоз. Адже в той час на тому місці міг бути кожен з них.  Служба  в міліції завжди пов’язана з ризиком в ім’я іншого життя, життя  та безпеки тих, кого призвані захищати ці молоді хлопці у міліцейській формі.

ГНЕНИК ОЛЕГ ОЛЕКСІЙОВИЧ

(01.01.1978 р.н.- 20.08.2001р. загинув)

У лютому 2002 року біля полового будинку №1 у Сумах з квітами і подарунками зібрались батьки і друзі Наталі Гненик. В перший день цього холодного місяця зими у неї народився син, якого вона вирішила назвати Максимкою. Квіти, подарунки - все це для них. А поруч з рідними вона помітила людей в міліцейській формі. „ Ця дитяча коляска від хлопців з нашого батальйону. Ми завжди будемо його пам’ятати і турбуватися про вас” – промовив офіцер міліції. В очах молодої жінки з’явилися сльози, ледь чутно пролунали слова: „Якби він зараз нас бачив...”

Так, в цей святковий день поруч з нею не було найближчої і коханої людини в світі, її чоловіка - Олега. „ Він так мріяв про народження хлопчика” – тихенько промовила Наталя і бережно передала немовля до міцних рук свого батька...

Так, Олега Гненика - міліціонера велосипедного підрозділу окремого батальйону патрульно-постової служби міліції Сумського міського відділу УМВС України в Сумській області в цей день поруч з нею не було. 20 серпня 2001 року зупинилось його серце. І про те, при яких обставинах це сталося і якою людиною був його батько, мати обов’язково буде розповідати своєму сину Максиму.

Народився Олег, як і його син 1 січня 1978 року на Чернігівщині в селі Красилівка Бахмацького району в сім’ї селян. Навчався в місцеві школі, а після закінчення пішов служити в армію. Там в нього і народилась мрія стати міліціонером. Після демобілізації відразу пішов до райвідділу міліції з проханням направити його на навчання. Перші ази міліцейської служби здобував в Сумському училищі професійної підготовки співробітників міліції, там же прийняв присягу працівника органів внутрішніх справ на вірність народу України. Після 6 місяців навчання його направили працювати в окремий батальйон патрульно-постової служби міліції обласного центру. Керівники батальйону відразу помітили Олега. Прекрасні показники в роботі, до того ж фізично розвинений, ініціативний. Тому при створенні велосипедного підрозділу при батальйоні, його одного з перших зарахували до його лав.

В серпні Олегу було надано відпустку, під час якої він вирішив поїхати в Красилівку до батьків. До одного зі шкільних товаришів зайшов у справах, але в цей час до двору під’їхав легковий автомобіль в якому знаходилось п’ятерочоловіків. Двоє покликали господаря на вулицю і затіяли з ним бійку. Як виявилося „незвані гості” були напідпитку. Побачивши, що відбувається на вулиці Олег вийшов з будинку і почав вимагати припинити хуліганство, при цьому представившись працівником міліції. Напад люті оволодів зловмисниками і вони разом, збивши його з ніг, почали бити з особливою жорстокістю. З важкими травмами голови та тіла Олега Гненика доставили до Бахмацької центральної районної лікарні. Але всі спроби врятувати життя молодому хлопцю були марними. Він помер.

Того ж дня міліція затримала всіх злочинців причетних до вбивства. Як з’ясувалось двоє з п’яти раніше вже засуджувались. Ховали міліціонера Олега Гненика в рідному селі, приїхали до Красилівки і колеги по службі з Сум. Згадували його, як прекрасну, життєрадісну людину, яка до кінця залишилась вірною словам з присяги: „ Клянусь мужньо і рішуче, не шкодуючи своїх сил і життя боротися зі злочинністю, захищати від протиправних посягань життя, здоров’я, права і свободи громадян...”

Прощався в той день з Олегом і молодший його 16-річний брат Володимир. Мабуть саме там у нього виникла думка в майбутньому продовжити справу свого старшого брата, про що потім він повідомив батьків.

ГЕВЛІЧ СЕРГІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ

(13.05.1962 р.н.- 22.12.1998р. загинув)

Народився 13 травня 1962 року в с. Пековськ Карабутського району Актюбенської обл. Коли йому було 2 роки батьки переїхали жити на Україну, в с. Крупець Шосткинського району Сумської області.Після закінчення середньої школи в 1979 році Сергій приходить працювати на завод учнем токаря, одночасно вчиться в автомобільній школі. В травні 1980 року був призваний до лав Радянської Армії в м. Красногорськ Московської області.

За час служби керівництво частини неодноразово заохочувало Сергія за добросовісне виконання службового обов'язку, досягнення високих результатів в бойовій і службовій підготовці. За добре виховання сина, його чесність, порядність, старанність керівництво підрозділу надсилало подяку батькам. І коли підійшов час демобілізації, командир частини запропонував Сергію продовжити свій життєвий шлях в армії. Але Гевліч Сергій твердо вирішив повернутися додому, в своє рідне село Крупець. Хлопець пішов служити в пожежній охороні. З вересня 1982 року починає свою службу на посаді пожежного.

Йшли роки, Сергій одружився, разом з Ольгою ростили та виховували двох дітей - сина Олександра та доньку Наталку...

22 грудня 1998 року для Сергій заступив на чергування, проконтролював у відділені якість прийняття пожежно технічного озброєння та техніки. Як завжди на чергуванні - тренування особового складу, заняття зі службової підготовки і раптом лунає виклик тривоги - палає п'ятиповерховий житловий будинок. Кілька секунд і черговий караул вже прямує до місця пожежі. Часу на роздуми немає, в підвалі задимлення і ланка ГЗДС зі стволом першої допомоги вирушає до осередку пожежі. Як командир відділення Сергій йшов в складі ланки першим. Огляд обмежувався сантиметрами, багато перешкод. В суцільному диму  у Сергія об одну з перешкод пошкодилась захисна шлем-маска ізолюючого протигазу і їдкий дим потрапив  в легені. Товариші винесли, здавалося ще живого, командира на подвір'я, але врятувати його не вдалось.

Наказом начальника УМВС України в Сумській області №292 від 22.08.99 року за проявлену мужність і героїзм при гасінні пожежі прапорщик внутрішньої служби Гевліч Сергій Володимирович, командир відділення 6-ї самостійної державної пожежної частини занесений в списки особового складу навіки. На честь його пам'яті в м. Шостка названа вулиця, на території частини встановлений пам'ятник. В підрозділі, де він служив, а в даний час працює його дружина Ольга, силами особового складу на честь Сергія Гевліч створений пам'ятний куточок. А старший син Олександр пішов шляхом батька і пов'язав своє життя з важкою і дуже небезпечною професією пожежного. В даний час він закінчує Черкаський інститут пожежної безпеки МВС України.

СИТНИК ІВАН МИКОЛАЙОВИЧ

(10.1967 р.н. – 13.12.1998р. загинув)    

Народився 11 жовтня 1967 року в с. Рокитне Конотопського району Сумської області в сім’ї селянина. Після закінчення середньої школи з 1984 по 1986 рік Іван проходив службу в прикордонних військах в місті Маріуполь Донецької області, а після служби знову повернувся в рідне село Рокитне. Влаштувався працювати трактористом.

Незабаром одружився з Інною, яку покохав з першого погляду. Інна приїхала до села після закінчення педагогічного училища. Молодята переїхали жити в селище міського типу Недригайлів, де Іван працював водієм. Ростили доньку, незабаром народився син.

Тоді  ж, в 1995 році, трудовий колектив радгоспу направив Івана Ситника на службу в органи внутрішніх справ на посаду міліціонера–водія Недригайлівського РВ, Інна підтримала рішення чоловіка. Івану робота подобалась, постійно слідкував, щоб техніка була у справному та охайному стані.

13 грудня 1998 року колега по роботі попросив Івана підмінити його на службі. Під час чергування за номером 02 до Недригайлівського РВ УМВС надійшло повідомлення жительки про те, що п’яний чоловік погрожує вбивством сусідам. На місце події виїхала оперативно-слідча група, в яку входив і міліціонер–водій Іван Миколайович Ситник.

Оперативна група направилась до будинку правопорушника, а Ситник зайшов до сусіднього подвір’я, де в розмові з господаркою з’ясовував причину конфлікту. В цей час зі сторони городу сюди ж зайшов і п’яний сусід з мисливською рушницею. Іван знав його. Швидко оглянув подвір’я, де були діти і дорослі, зрозумів, що треба відвернути увагу хулігана. Почав переговори про припинення конфлікту, порадив віддати зброю. Та чоловік через надмірно випите та лють нічого не хотів чути. Іван обережно простягнув руку у його бік, очевидно, щоб взяти зброю,  і в цей момент пролунав постріл...

Ховали сержанта міліції Ситника Івана Миколайовича всі жителі невеличкого містечка. Багато квітів, слів подяки за збережені життя, за мужність, добре серце, яке зупинилося так рано і трагічно...

БІЛОУС АНАТОЛІЙ ВАСИЛЬОВИЧ

(22.08.1945 р.-18.02.1991р. загинув)

Білоус Анатолій Васильович працював секретарем комсомольської організації ПТУ №7 і на службу в ОВС був направлений Охтирським міським комітетом комсомолу в 1973 році. Був призначений на посаду старшого інспектора інспекції в справах неповнолітніх Охтирського МРВ. Завдяки  життєвому досвіду, вмінню працювати з людьми, Анатолій Васильович організував роботу інспекції на високому рівні, був відкритою і чесною людиною.

В 1982 році  вступив на заочну форму навчання до Харківського юридичного інституту, який закінчив в 1987 році і був призначений на посаду заступника начальника Охтирського міськрайвідділу з охорони громадського порядку.

18 лютого 1991 року о 18.15 в чергову частину райвідділу прийшло повідомлення про сімейну сварку, в ході якої чоловік погрожує вбивством дружині. В складі оперативної групи прибув і майор міліції Білоус А.В. Злочинець був у нетверезому стані, в руках тримав мисливську рушницю, якою погрожував всім. Кожне невірне слово могло принести біду і Анатолій Васильович розпочав переговори. Йшли хвилини, напруження зростало, правопорушник затих. Майор зробив спробу відчинити двері в хату, як пролунав вистріл. Оперативна група увірвалась до будинку та знешкодила злочинця, але поранення Анатолыя Былоуса було смертельним.

В останню путь його проводжало все місто. Люди Охтирщини пам’ятають добрі наміри і справи майора міліції Білоуса Анатолія Васильовича до сьогоднішнього дня. В нього залишились дружина та дві доньки...